Home / Разное / Война и миф. Что не так с «освобождением» территорий на Востоке?

Война и миф. Что не так с «освобождением» территорий на Востоке?

Від кінця минулого року Збройні сили України начебто «звільнили» щонайменше десяток селищ та містечок неподалік лінії розмежування. Серед них: Південне, Катеринівка, Золоте-4 та інші. Новини про черговий жовто-блакитний прапор над сільрадою жваво транслювалися офіційною владою, загальнонаціональними телеканалами та онлайн-медіа. Проте називати такі події «звільненням» чи «визволенням» не зовсім коректно. Насправді ці населені пункти розташовані в «сірій зоні», тобто на нейтральній території. Офіційно ми їх ніколи не втрачали. «Українська правда» розповідає, що таке «сіра зона», чим відрізняється звільнення від взяття під контроль, і чому подібних «перемог»" побільшало останнім часом. Що таке «сіра зона»? Поняття «сіра зона» з’явилося у 2014 році після підписання Мінського протоколу. Це нейтральна територія по обидва боки від лінії фронту. У Мінських домовленостях та розпорядженні Кабінету міністрів є перелік населених пунктів, по яких проходить лінія розмежування, відповідно, котрі розташовані в «сірій зоні». Юридично всі вони підконтрольні Україні, фактично – не завжди. У частині селищ немає не тільки представників української влади, а й адекватних умов для життя. В інших навпаки стоять українські блокпости, присутня армія. Також від лінії відраховується відстань, на яку відводять озброєння сторони конфлікту за умовами «Мінську-2». Для кожного виду озброєння є певні кілометражі. Приміром, на 50 км – розведення артилерії калібру від 110 мм і вище, на 70 км – «Гради». У теорії відведення озброєння має стабілізувати ситуацію, а потім – вирішити конфлікт. У реальності цей процес затягнувся. Про відведення важкого озброєння штаб АТО, який з 30 квітня припинив свою діяльність, заявляв ще в березні 2015-го. Проте з нюансами: бійцям залишили важке піхотне озброєння на випадок наступу. Нині спеціальна моніторингова місія ОБСЄ щомісяця фіксує порушення відведень з обох боків. Наприклад, у звіті за 17 вересня йдеться, що за двотижневий період 56 з 93 розташованих з порушенням одиниць містилися в непідконтрольних Україні районах. Як живуть люди в «сірій зоні»? Мешканці містечок і селищ, чиї будинки стоять на смузі, потрапили в правову пастку. Протягом довгого часу жодна зі сторін не брала їх під свій контроль. Як наслідок, у цих населених пунктах немає місцевої влади, правоохоронних органів, медичної допомоги, часто – електрики, вугілля і продуктів. До всього, час від часу ці території підпадають під обстріл, туди заходять диверсійні групи. «У сірій зоні люди розраховують лише на себе і виживають, як можуть. Немає гарантій, безпеки. Вони розраховують на милість озброєних людей, як з нашого, так і з протилежного боку. Якщо є нормальні людські відносини – виживати можна, якщо до людей ставляться погано – таке буває і з нашого, і з ворожого боку – тоді життя людей перетворюється на пекло», – розповідає активіст благодійного фонду «Восток SOS» Костянтин Реуцький. «У Південному раніше школярі ходили в школу в Горлівку, бо туди ближче. Хтось ходив на роботу в Торецьк. Бойовики іноді заходили в селище, спілкувалися з місцевими», – розповідає прес-офіцер 24-ї ОМБр Назар Ільницький, чия бригада зайшла в селище Південне Донецької області у травні 2018 року. Чим відрізняється «взяття під контроль» і «звільнення» населеного пункту? «ЗСУ звільнили з кінця 2017 року п'ять населених пунктів на Донбасі»; «4 роки сірої зони – позаду»: Українські військові повністю звільнили Золоте-4» – це заголовки сюжетів українських національних телеканалів, проте вони не зовсім коректні. Золоте складається з 5 частин, із них Золоте-5 залишається окупованим Території «сірої зони», як і раніше, згідно з Мінськими угодами, перебувають у зоні відповідальності України. Ми їх не втрачали, тобто ці території не вважалися окупованими, і військові не можуть їх звільнити, лише взяти під контроль.     За словами Реуцького, протягом кількох років активісти доставляли гуманітарну допомогу в Катеринівку і Золоте-4 ще до взяття під контроль. Вогневі позиції українських військових також давно розташовувалися на околицях міста. Жителі Золотого працювали на підконтрольній території, їхні діти ходили там у школу – усе це не змінилося і після спецоперації. Зараз військовики облаштували позиції подалі, винесли їх за місто, але покращення тактичного розташування було подано як «звільнення» Золотого-4. Хто ухвалює рішення про спецоперацію, і як вона відбувається? Військовий експерт, полковник запасу Олег Жданов переконаний, що рішення про просування вперед ухвалює особисто президент: «Командир бригади має смугу оборони, яку тримає. Якщо пункт знаходиться в зоні його оборони, йому ставлять задачу – зайти в пункт, вивісити прапор. Він дає наказ батальйону чи роті, який виконує цю задачу. Попередньо, звісно, відправляють розвідку, щоб не нарватися на засідку. Без підтвердження президента жоден солдат не рушатиме ні вперед, ні назад». Інші експерти сумніваються в такій мультизадачності президента і запевняють, що операціями керує командувач Об’єднаних сил Сергій Наєв. Далі, за ієрархією, бригади отримують відповідні завдання. Зі зрозумілих причин, про алгоритм проведення спецоперацій військовослужбовці багато не говорять. «Розкривати тактичні прийоми не можемо, навіщо навчати противника?» – каже заступник начальника управління Центрального Науково-дослідного інституту ЗСУ полковник Віктор Шидлюх. Детальніше про іншу операцію, у Південному, розповідає Назар Ільницький з 24-ї бригади – планування тривало 2-3 місяці, рішення ухвалювали разом зі штабом ООС: «Хлопці виходили в нічний час. Спеціальними групами спокійно заходили стежками, посадками. Протягом одного-двох днів діяли так, щоб ворог не помітив. Спокійно зайняли визначені рубежі, почали укріплюватися, окопуватися. За день-півтора бойовики зрозуміли, що відбувається. Ми просунулися приблизно на два кілометри». Далі бійці облаштовують окопи, бліндажі, спостережні пункти, підходи до позицій і тримають оборону. «У противника всі позиції розташовуються по населених пунктах – у будівлях і поміж них, де люди живуть. Вони прикриваються місцевим населенням. Ми ніколи так не робимо. Головною метою є зберегти життя і здоров’я людей», – пояснює Віктор Шидлюх. Важливий етап у взятті під контроль того чи іншого населеного пункту – побудова довіри між військовими і цивільним населенням. «Військові в Золотому і раніше були, але на контакт з населенням ніхто не йшов. У нас 4 роки не було прапорів, тепер вони є. Ця бригада (14-та механізована бригада ЗСУ – УП) скликала районне, обласне керівництво. Раніше ніхто не проводив зборів, не знайомився з населенням», – розповідає керівник волонтерського складу Золотого-4 Марина Данілкіна про події початку липня. Що змінюється в населеному пункті, яке взяли під контроль? Життя в населених пунктах після спецоперації поступово відновлюється. Поки триває війна, у взятих під контроль селищах діє тимчасовий орган – військово-цивільна адміністрація. Вона має всі повноваження місцевої влади. «Забезпечили людей побутовим вугіллям, встановили мобільний банк, військові поставили невеличкий шпиталь. У разі чого – військові беруть на себе питання надання медичної допомоги. Відкрили пункт дільничного. Також вивезли сміття, яке скупчилося там за 4 роки», – перераховує керівник ВЦА Катеринівки та Золотого Костянтин Ільченко. Волонтер Юрій Мисягін також переконує, що життя мешканців прифронтових територій із появою влади змінюється: «Одразу приїжджають CIMIC – цивільно-військове співробітництво ЗСУ. Займаються юридичними питаннями, оформленням документів, проводять світло, якщо його не було, везуть продукти». Бувають й інші випадки – коли під контроль беруть уже давно безлюдні населені пункти, щоб покращити військові позиції. Так сталося, наприклад, із селищем Шуми, де проживало троє людей, чи порожнім селищем Волноваського району, з якого бойовики обстрілювали позиції української армії. Однак «вітання» від бойовиків із нагоди взяття під контроль населеного пункту прилітають подекуди швидше, ніж бійці встигнуть розгорнути жовто-блакитний прапор. Так, зокрема, обстрілювали Травневе і Золоте-4, а мешканців Південного навіть довелося евакуювати. «Бойовики зробили все для того, аби місцеві звідти виїхали. Дали їм зрозуміти: ви не будете тут жити. Обстріляли будинки, вони фактично знищені. Тепер вдень люди приходять до своїх домівок, а на ніч ідуть у безпечніші місця», – розповідає Ільницький про події в Південному. Нещодавно взятий під контроль хутір Вільний також одразу обстріляли, внаслідок чого постраждав місцевий мешканець. Чому селища «сірої зони» почали частіше брати під контроль? Від кінця 2017 року відомо про взяття ЗСУ під контроль таких населених пунктів: Травневе, Гладосове, Верхньоторецьке, Новоолександрівка, Катеринівка, Південне, Золоте-4, Шуми, Вільне. Генштаб ЗСУ, штаб ООС, Міноборони та архів Міноборони відмовилися надати УП точний перелік населених пунктів, звільнених військовими з 2015 року. «Звільнень з боєм чи атакою останнім часом не було – лише покращення становища. У межах Мінських угод вирівняли лінії зіткнення, які включили в себе вигідні рубежі», – пояснює Віктор Шидлюх. За його словами, випадки взяття під контроль почастішали, бо для цього з’явилися належні умови, і ЗСУ цим скористалися: «Бездумний наступ призводить до великих жертв. Є багато факторів, які стримують, наприклад, противник зосередив зусилля. Штурмувати і наражати на небезпеку місцеве населення немає сенсу». У свою чергу, Костянтин Реуцький вважає, що «перемоги» вигадані штучно: «Треба підтримувати комунікаційне середовище, вигідне для нинішньої влади, бо реальних приводів для цього немає». Політичний хід вбачають у «звільненнях» й інші опитані експерти. «Позиція держави Україна представлена на Тристоронній контактній групі в Мінську. Вони домовляються про розведення військ і сил. Тобто ми йдемо вперед, рухаючись назад», – зазначає Олег Жданов. Взяття селищ під контроль пов’язане з контрабандою? Ще одна версія, чому в «сірій зоні» вирішили «навести порядок» – боротьба з контрабандою. Остання почалася ще на початку війни і триває досі, але має різні масштаби. Наприклад, є окремі факти нелегальної торгівлі, як-от «дорога життя», котра у 2014-2015 роках з'єднувала Золоте-4 і непідконтрольне Україні Золоте-5. Нею жителі окупованих територій ходили по продукти в «сіру зону». Є також факти набагато масштабнішої контрабанди уздовж всієї «сірої зони». «У Золотому була перевалочна база контрабанди. Фурами привозили, а там уже перегружали на менші машини. У нас був блокпост перед селищем Новолуганське біля Вуглегірської ТЕС весною 2015-го. Там контрабанда була менша за масштабами, але не менш прибуткова. Коли ми зупинили фуру з цукром, а пізніше з алкоголем, до нашого старшого дзвонив особисто командир бригади, щоб машину відпустити», – згадує колишній військовослужбовець, який ніс службу весною та влітку 2015 року в Новолуганському та Золотому. За словами координаторки медійної ініціативи за права людини Ольги Решетилової, однією з причин «звільнень» може бути як боротьба з контрабандними схемами, так і навпаки – «намагання нових керівників взяти під контроль якісь трафіки, які там присутні». Таку ж думку поділяє Олег Жданов: «ООС була задумана для того, щоб взяти всю контрабанду під контроль одній політичній силі чи людині. Контрабанда як була, так і є. Лише тепер ми про неї чуємо рідше і знаємо менше. На сьогодні начальник Об'єднаного оперативного штабу контролює і це питання». Чи займають бойовики території по свій бік лінії розмежування? За словами співрозмовників УП, бойовики самопроголошених «ЛНР/ДНР» останнім часом не займають нових територій. «Бойовики стоять чітко вздовж лінії. Створюють позиції, гарно підготовлені в інженерному плані. У 2016 році наша розвідка повідомила, що приїжджали міксери з бетоном і заливали бліндажі та окопи на непідконтрольній території. Там фактично створюється укріпрайон», – розповідає Жданов. Щоб розташувати позиції на новій території, навіть у чистому полі, потрібен особовий склад, техніка, ресурси і планування. В іншому випадку війська будуть знищені. «Ресурсне забезпечення російсько-окупаційних військ зараз зменшується, у них менше можливостей підтримувати кількість особового складу, найманців і регулярних військ, тому вони не можуть контролювати ті «сірі зони», які могли раніше контролювати, і несуть втрати», – додає замдиректора з міжнародних питань Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння Михайло Самусь. Чому ЗСУ не можуть звільняти населені пункти за лінією розмежування? Не просуватися за лінію розмежування – вимога Мінських домовленостей, яких Україна дотримується. Рух у межах «сірої зони» дозволений – так ми зміцнюємо оборону і покращуємо позиції. Однак перейти лінію навіть на крок – неможливо. «Це філософія, яка існувала в 2014-2015 роках. Тепер військовими вона сприймається критично, оскільки зрозуміло, що українська армія зараз може досягти більшого, ніж просто знаходитися на лінії розмежування», – додає Самусь. «Нас неможливо перемогти, аби був наказ. Але є міжнародна політика, і не Україна ухвалює рішення, чи наступати. Ми прив’язані до виконання зобов’язань. Неузгодженими діями ми дамо партнерам привід для зняття санкцій з Росії. І тоді залишимося сам-на-сам», – пояснює Костянтин Ільченко. Які є стратегії звільнення Донбасу? «Звільнення тимчасово окупованих територій відбудеться політико-дипломатичним шляхом», – ці слова, як стверджує командувач Об’єднаних сил Сергій Наєв, йому передав президент України Петро Порошенко. У липні Наєв пообіцяв, що зробить Об’єднані сили вагомим аргументом у переговорах і буде готовим до виконання завдань не лише оборонного характеру. Тобто, у разі загострення ситуації, Збройні сили готові піти в наступ. «Вважаю, є чималі шанси, що війна може закінчитися швидко», – сказав він. Інший варіант деокупації – введення миротворчої місії. «Миротворчість як процес – одна з найсучасніших форм примирення сторін, примушення до миру. Це не лише військова операція чи силова – це комплекс міжнародних заходів, – каже Віктор Шидлюх і застерігає: – Питання миротворців лежить у компетенції зовнішньої політики, а не Збройних сил. Миротворці – це не союзники. Головний принцип – вони безсторонні, не займають нічию сторону. Однак ми знаємо, як під виглядом миротворців РФ у Грузії та в Придністров’ї використовувала свої війська». Власні стратегії деокупації озвучують не лише президент і Генштаб, але й інші високопосадовці. Приміром, запропонована головою МВС Арсеном Аваковим стратегія малих кроків також передбачає введення миротворчої місії та відновлення цілісності України в 11 етапів. «Кожен повинен займатися своїми справами в межах компетенції. На всі органи покладено завдання, треба відповідати за свою ділянку», – зазначає полковник Шидлюх і наголошує, що нині діють лише ті стратегії та кроки, які пропонує військове керівництво. Однак, за словами Жданова, саме президент має представити суспільству план відновлення суверенітету і територіальної цілісності країни. У вересні і на Генасамблеї ООН, і в посланні до Верховної Ради Порошенко вчергове наголосив, що звільнити Донбас можна лише введенням миротворчої місії. Новости партнера For-ua.com

Жареная новость

Лес, вода для Крыма и политические амбиции Владислава Мангера. Кто заказал Катерину Гандзюк?

Лес, вода для Крыма и политические амбиции Владислава Мангера. Кто заказал Катерину Гандзюк? Управделами исполкома …

Добавить комментарий